Позиція Німеччини після восьмої зустрічі у форматі "Рамштайн" щодо постачань танків Leopard-2 Україні, звісно, розчаровує. І викликає безліч інших негативних емоцій. Адже за розумні фрази про необхідність демократичного узгодження позицій, дотримання балансу, досягнення компромісу нам доводиться платити дуже високу ціну на фронті. Однак, будемо відверті – нинішня політика Німеччини (яка, переконаний, неодмінно зміниться у найближчому майбутньому під тиском різних обставин) не є несподіваною. Більше того, якщо подивитися на фактори, які її визначають, годі й було сподіватися, що вона могла бути іншою. Принаймні, станом на 24 лютого 2022 року.

Слід розуміти, що позиція Німеччини щодо російсько-української війни від початку значною мірою була детермінована німецьким "комплексом провини", який складається з двох основних постулатів.
По-перше, Німеччина винна у розв’язуванні двох світових війн. І панічно боїться хоч якось бути причетною до можливої Третьої світової війни, навіть опосередковано (тут доцільно відразу згадати поширену тезу російської пропаганди про те, що саме через Україну світ може опинитися на порозі такої війни). Тож підтримка нашої країни, передусім наступальною зброєю, якою є танки, може сприйматися німецькою громадськістю як своєрідна ескалація конфлікту, наближення до точки неповернення тощо.

По-друге, Німеччина несе колективну відповідальність за події 1941–1945 рр., які безпосередньо пов’язані з СРСР. І саме тут криється ключова проблема. Справа у тому, що німці до сьогодні ототожнюють Росію з Радянським Союзом. Відповідно всі злочини, які були вчинені на території СРСР, всі жахливі страждання, які перенесли люди на окупованих територіях та у яких винні німці, прямо проектуються виключно на росіян. Те, що всі ці жахіття відбувалися переважно на території України та Білорусі (зокрема, Голокост), для переважної більшості німців – своєрідна Terra incognita.

Чому так сталося – питання окреме. Безумовно, тут відіграли важливу роль і особливості виховання та освіти, і певні сентиментальні уявлення багатьох німців (особливо "східних") щодо взаємовідносин між ними та росіянами, і тісна економічна співпраця, передусім у нафтогазовій сфері, і, найважливіше, цілеспрямована політика Росії, яка з 1991 року вклала сотні мільйонів євро у формування німецької громадської та експертної думки щодо "унікального" та "вирішального" внеску "росіян" (до яких записують абсолютно всіх радянських громадян) у перемогу над нацизмом.

В результаті проста формула "СРСР = Росія" стала настільки домінуючою та беззаперечною у Німеччині, що нині професійні історики (наприклад, Карл Шлегель, який спеціалізується саме на російській історії та колись навіть отримав орден за дослідження від Путіна – але повернув його після подій 2014 року), закликають німців врешті-решт припинити ототожнювати Росію з Радянським Союзом та зрозуміти одну дуже просту істину: відповідальність та провина перед українцями через злочини нацизму – не менша (а подекуди навіть більша), ніж перед іншими народами. І саме зараз є унікальний шанс продемонструвати, що такі поняття як "демократія" та "свобода" – не пустопорожні терміни, а цінності, за які треба боротися. У тому числі – за допомогою танків.

Нам, у свою чергу, потрібно більше уваги приділяти особливостям німецької політики та історичним комплексам, які впливають на її формування. Так, це потребує кропіткої та наполегливої роботи, яка, втім, обов’язково призведе до позитивних результатів. І у даному контексті факт визнання німецьким Бундестагом Голодомору геноцидом українського народу – лише перший крок на довгому шляху "відкриття" унікальної, величної та трагічної історії України в Німеччині.

Ігор Рейтерович, кандидат політичних наук, керівник політико-правових програм Українського Центру суспільного розвитку