Йдуть роки, а російських функціонерів, навіть уже під час розвʼязаної рф варварської війни, продовжує плющити на темі прагнення України своєї самодостатності. Один із них почав шукати коріння "ворожнечі" між народами у тезі "Україна - не Росія", авторство якої належить Леоніду Кучмі, але яка згодом зажила своїм незалежним від автора життям, відображаючи необхідність побудови пострадянської самодостатньої України.
Критичне згадування Лавровим, насправді, видає якраз прагнення росії не лише продукувати ворожнечу, а й взагалі вороже ставитись до прагнення України розбудовувати свою державність. Я уже колись писала, і повторю, що росія з самого початку протидіяла Україні на різних рівнях і у різних проявах. До вторгнення у 2014 році і далі повномасштабної війни це проявлялось, зокрема, у наступному. По-перше, рф або домовлялася, або купувала енергоресурсами, або шантажувала Захід (переважно - Європу, меншою - США) можливими наслідками активізації євроатлантичної інтеграції України. Ми пам'ятаємо, як у 2008 році на саміті НАТО у Бухаресті Путін у розмові з Джорджем Бушем-молодшим сказав, що "Україна - це навіть не держава. Частина її територій - це Східна Європа, а частина і значна, подарована нами". По-друге, Росія займалася не так розвитком гуманітарних і культурних проєктів, скільки використовувала їх для перешкоджання розвитку Україною гуманітарної складової. "Русскій мір" бачив своє функціональне призначення не у побудові діалогу та розвитку проєктів на позитиві та взаємній вигоді, а в тому, щоб не допустити набуття Україною самодостатності (політичної, культурної, психологічної), а значить - і реальної незалежності. По-третє, Кремль робив усілякі дії з дискредитації України як партнера в очах Заходу (Україна краде газ, там постійні вибори, політична нестабільність це взагалі характеристика політичної системи тощо), а також спроби шантажу щодо лідерів України, які в розумінні рф проводили прозахідну політику.
Тепер, після повномасштабного вторгнення, можемо констатувати, що фактично усі роки російської політики щодо України за Путіна - це і є гібридна війна, яка далі переросла у гарячу. Велась вона з різним ступенем інтенсивності і залежно від ситуації могла набувати різних форм. Але її незмінною складовою були постійні спроби послаблення української державності, у тому числі через навʼязування ініціатив щодо реформування української Конституції, а якщо ширше - то навʼязування формату держави під себе.
Пропаганда, що триває всі ці роки як супровід агресивного курсу - по суті, стала наочним доказом того, що реального, а не пропагандистського, обґрунтування для перегляду територіальних кордонів 1991 року в Росії не було і немає. Російська політика щодо України, починаючи з 2014 року, була позбавлена якогось адекватного контексту, і навіть просто контексту. Це агресія, породжена бездіяльністю Кремля у напрямку вибудовування змістовного концепту та взаємовигідного співробітництва на пострадянському просторі загалом. Прикриваючись при цьому ніби-то "загрозами" з боку НАТО.
І ось навіть зараз, у ході щоденного закидування росією українських міст (російськомовних у тому числі) бомбами, ракетами, дронами, Лавров розповідає про провокування ворожнечі між народами через тезу "Україна - не Росія".
Ну точно комплекс маніяка, який намагається демонструвати притомність, але як тільки мова заходить про сусіда, то він починає годинами говорити. Про свого сусіда, в якого він кинув цеглину, але промахнувся.
Олеся Яхно, політичний експерт
