Результати дводенного саміту НАТО у литовському Вільнюсі на перший погляд можуть здатись розчаруванням. Аналогічні емоції відчув і автор цих рядків особливо після першого дня зустрічі високих представників країн Північноатлантичного альянсу.
Альянс у питанні запрошення до приєднання із відкритою датою міг дати потужний політичний сигнал не так Україні як державі, а українському народу. Безпосередньо перед заходом соціологічне дослідження КМІСу зафіксувало абсолютний пік у 89% підтримки майбутнього України в альянсі. Втім, в Організації північноатлантичного договору вирішили інакше.
У палких дискусіях на самому саміті, коли український президент Зеленський тільки їхав у Вільнюс, було обрано "синицю в руках". Параметри майбутнього запрошення України, "коли члени Альянсу погодяться і умови будуть виконані" нагадали мені слова із Бусідо: "У самурая немає мети, а тільки шлях".
Втім, чи можна вважати, що НАТО відкинуло Україну? Ні. Майбутнє наших двосторонніх відносин сьогодні вирішується не на таких пафосних заходах, а безпосередньо на полі бою. Там де НАТО як організація у нинішній момент терпить фіаско, країни-члени організації в інших іпостасях, наприклад ad hoc формат Рамштайн, чи Велика сімка посилюють підтримку. Тому в питанні висновків щодо саміту 11-12 липня потрібно виходити з холодним розумом і без емоцій.
Що ж ми отримали в сухому залишку?
У відносинах між Україною та альянсом простежується еволюція відносин для подальшого зближення.
Попри те, концептуальні помилки альянсу від квітневого саміту 2008 року в Бухаресті остаточно не прибрано. У ЗМІ та політичному рівні багато акцентується уваги на тому, що знято ПДЧ для України, але для нашої держави це рішення не має прикладної ваги. Насправді, ще з 2009 року в Україні приймались Річні національні програми з підготовки України до набуття членства в НАТО. Де-факто, РНП і був своєрідним практичним вираженням Плану дій щодо членства України в альянсі. Зараз же цьому документу дали більше ваги, а також можливість для модернізації завдяки тезі про адаптованість й роботи РНП в рамках новоствореної Ради "Україна-НАТО".
Щодо самої Ради, то її створення важко назвати перемогою. Водночас це можливість розблокування роботи між організацією та Україною через позицію тієї ж Угорщини. Попри те, що з квітня цього року було фактично припинено вето Будапешта на проведення засідань комісії Україна-НАТО з 2017 р, подальше нехтування правами однієї з країн членів альянсу (дуже норовливої країни) у цьому питанні створювало додаткові точки напруги всередині блоку.
Натомість альянс намагається хоча б публічно позиціонувати себе як єдине ціле. Для альянсу робота Ради принципово не відрізнятиметься від попередньої роботи комісії. Для України ж це додатковий трек для посилення євроатлантичної інтеграції з кінцевою метою повноправного членства.
Маневри для зближення та нові формати безпеки
Саміт НАТО у Вільнюсі не став історичним. І це провал хіба що для самого альянсу. Позиція ж Києва по усіх піднятих питаннях має рух вперед. Хоча для розуміння мотивації альянсу можна звернутись до початків, а саме преамбули Вашингтонського договору від 1949 року. Окрім "рішучості захистити свободу, спільну спадщину своїх народів і їхню цивілізацію" члени альянсу прагнуть "сприяти стабільності і добробуту в Північноатлантичному регіоні, вирішивши об'єднати свої зусилля для здійснення колективної оборони та підтримання миру і безпеки".
Тобто безпека, стабільність і добробут – це три кити, на яких стоїть альянс. Існує страх, що надмірне роздратування росії може порушити ці позиції і дати хід неконтрольованому світовому конфлікту. Водночас чого-чого, а в України страху перед рф точно немає. І від цього різниться бачення швидкості нашого подальшого зближення.
Разом з тим, саме НАТО лишає для себе маневр для форсованого зближення з Україною в майбутньому. Наприклад, для цього може підійти наступний саміт у Вашингтоні на 75-річчя альянсу, що відбудеться в умовах гарячої фази президентських виборів у США.
Втім, липневі зустрічі на полях саміту НАТО все ж будуть згадувати. Передусім завдяки підписанню Спільної декларації про підтримку України, що стала наслідком саме української ініціативи Kyiv Security Compact, представленої у вересні минулого року. На даному етапі встановлені рамки майбутніх двосторонніх договорів про гарантії безпеки після завершення нинішньої повномасштабної війни росії з Україною і до нашого вступу в НАТО. Навчена граблями Будапештського меморандуму наша держава більше не хоче повторення невиконаних обіцянок безпеки.
Загалом, звичайно, всі учасники саміту НАТО розуміють, що майбутнє України залежить від безпосереднього успіху на полі бою. Саме тому ми отримали скільки приємних новин щодо нових пакетів допомоги від наших партнерів. І в цьому просто шалений успіх української делегації.
Немає сумнівів, що Україна буде в НАТО. Це наш основний і конституційний трек. Однак останні події посилюють враження в необхідності обговорення нових оборонних союзів та форматів, що дозволять не поринати у бюрократію і певний безпековий снобізм, а діяти вчасно та з достатньою протидією наявним та прихованим загрозам. Як мінімум, можна згадати минулорічну українську пропозицію про "асоціацію U24 за мир". ХХІ сторіччя потребує нового погляду на світову архітектуру безпеки.
Ігор Чаленко, голова Центру аналізу та стратегій
